До уваги роботодавців, які використовують працю осіб з інвалідністю!
Встановлення трудових прав, гарантій працюючим особам з інвалідністю в Україні регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України (далі – КЗпП), Законами України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», «Про охорону праці», «Про відпустки» та Конвенцією про права осіб з інвалідністю.
У разі застосування праці осіб з інвалідністю роботодавець зобов’язаний врахувати рекомендації медико-соціальної експертної комісії (далі – МСЕК). Під час працевлаштування особа з інвалідністю надає довідку про встановлення йому відповідної групи інвалідності та індивідуальну програму реабілітації особи з інвалідністю, які видані МСЕК. Висновки МСЕК про умови і характер праці є обов’якові для роботодавця.
Роботодавець має запропонувати працівнику посади чи роботи, які за умовами та характером праці відповідатимуть медичним рекомендаціям.
Зауважуємо роботодавців! Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком, запропонована робота протипоказана за станом здоров’я (стаття 24 КЗпП).
Для осіб з інвалідністю законодавством встановлені наступні права та гарантії:
– залучення до роботи в нічний час та до надурочних робіт дозволяється лише за згодою особи з інвалідністю та за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (статті 55, 63, 172 КЗпП);
– на прохання особи з інвалідністю, роботодавець повинен встановити неповний робочий час (стаття 56 КЗпП). Оплата праці в цих випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу. Також, якщо довідка МСЕК містить умову про встановлення особі з інвалідністю неповного робочого часу, роботодавець зобов’язаний виконати вказану вимогу МСЕК;
– роботодавець зобов’язаний організувати навчання, перекваліфікацію і подальше працевлаштування особи зінвалідністю відповідно до медичних рекомендацій МСЕК. Необхідність у перепідготовці (перекваліфікації) особи з інвалідністю може виникнути, наприклад, при переведенні його на іншу легшу роботу (стаття 172 КЗпП);
– за бажанням працівника в зручний для нього час надаються щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві (стаття 10 Закону України від 15.11.1996 № 504/96-ВР «Про відпустки»);
– щорічна основна відпустка особам з інвалідністю I і II груп надається тривалістю 30 календарних днів, III групи – 26 календарних днів (стаття 6 Закону України «Про відпустки»).
– за бажанням особи з інвалідністю роботодавець зобов’язанийнадативідпустку без збереження заробітної платитривалістю: до 60 календарних днів щорічно – I і II груп інвалідності; до 30 календарних днів щорічно – III групи інвалідності.
Згідно зі статтею 12 Закону України від 14.10.1992 № 2694 – XII «Про охорону праці» підприємства, які використовують працю осіб з інвалідністю, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці.
При скороченні чисельності або штату працівників у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці, за пунктом 1 статті 40 КЗпП, за рівних умов продуктивності праці і кваліфікації, переважне право в залишенні на роботі надається:
– учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.93 № 3551-XII;
– працівникам, які отримали на цьому підприємстві трудове каліцтво або професійне захворювання;
– особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, віднесеним до 1 категорії відповідно Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (стаття 20). Звільнення особи з інвалідністю відбувається за умови, що працівника, стосовно якого виявлено невідповідність займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров’я, неможливо перевести за його згодою на іншу роботу, яка відповідає його стану здоров’я (пункт 2 статті 40 КЗпП). При звільненні за пунктом 2 статті 40 КЗпП передбачено виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку.