26 квітня 1986 року: Чорна билина

24.04.2020, 11:14, 36,

Чорнобиль… Сьогодні немає на землі людини, яка б не знала про це маленьке, старовинне українське містечко на Поліссі, яке стало в 1986 році нашим горем і всенародною скорботою.

     26 квітня 1986 року о 1 годині 23 хвилини 48 секунд сталася аварія на реакторі четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції. Практично, це був атомний вибух, який можна порівняти з 300 Хіросімами. Найбільша техногенна катастрофа сучасності торкнулася України, Росії, Білорусії, цілого ряду європейських держав. Адже радіаційна хмара кордонів не знала.

     Але перш за все, постраждала наша Україна, наш український народ. Сьогодні досі не можуть чітко визначити причини катастрофи, хоча з повною упевненістю можна сказати, що головні – благодушність і некомпетентність. Але якими б не були причини, тоді на землю нашу прийшла біда. На допомогу місту, людям, що зазнали лиха, прийшла вся країна. Наш Краматорськ, наші краматорці теж не стояли осторонь, а були там і віддавали всі свої сили, своє здоров’я. Їх було 1050, з них 790 – призвані міським військкоматом. Їх називають «ліквідатори». Це люди честі і обов’язку, які, незважаючи на всі труднощі, працювали, як справжні герої, намагаючись будь-яке, навіть найнебезпечніше завдання, виконати з повною віддачею і тільки на «відмінно», що підтверджують документи музейного архіву історії міста.

     На початку травня 1986 року було сформовано 442-й Донецький полк цивільної оборони, в складі якого багато краматорців, за призовом військкомату, брали участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Це їм довелося виконувати найбільш складні і небезпечні завдання.

     Сьогодні ми публікуємо спогади деяких «ліквідаторів», які дають можливість уявити, у яких неймовірно важких умовах їм доводилося працювати, скільки було допущено прорахунків, злочинних розпоряджень вищого керівництва, особливо в перші місяці після аварії, що згубно позначилося на здоров’ї людей, їхніх долях і до сих пір викликає почуття глибокої гіркоти.

     Кулініч Микола Олексійович, колишній завідувач міським відділом культури. Був комісаром 2-го батальйону Донецького полку, а в Чорнобильській зоні працював з 18 серпня по 19 жовтня 1986 року.

     Наводимо спогади мовою оригіналу:

     «В 6.40 поехал старшим на АЭС. На станции простояли на лестничном марше в районе 32-й отметки два с половиной часа. И это при фоне 30 миллирентген в час! Бардак, да и только. Никто ничего не знает… На крыше – отметка 71 м – работали в защите: просвинцованные резиновые перчатки, такие же фартуки на грудь и спину, респиратор, очки плюс свинцовая пластина – «кольчуга». Чистое время работы – две минуты. А до крыши еще надо добраться. Пять-семь метров по шаткой доске-сороковке над своеобразней пропастью… Вот и пожарная лестница, такая же расхлябанная, а впереди – метров двадцать подъема.

     Идем втроем: я и рядовые Губенко и Сабирьянов. Три-четыре минуты кажутся вечностью. Откровенно страшно. Пот заливает глаза, сбивается респиратор. Негнущиеся перчатки хочется сбросить, что я и делаю на обратном пути. А пока судорогой сводит пальцы… Слава Богу, вот она – крыша. Чуть жив, а задачу еще решать предстоит. А задача поставлена по-военному четко: убирать рубероидное покрытие крыши третьего энергоблока, чтобы сбить радиационный фон. Ах вы, мои дорогие орудия труда! Каменный век: скребок, сооруженный из топора, и две совковые лопаты – вперед, мужики, на радиацию! Слева, в нескольких метрах, развал четвертого энергоблока. Справа – корпуса других блоков и огромная гладь водохранилища в ожерелье рыжего соснового леса. Красота!

     Руки в перчатках не держат скребок – пальцы не гнутся. Хватаю лопату – держак вдвое толще – легче, значит. А вот и мои мужики – помощь. Веселее дело пошло. Сопим, молчим. В голове только время отсчитывает секунды. Отрубываем куски рубероида и подгребаем его ближе к развалу – дальше дело роботов. Хотя одного из роботов и нам пришлось спасать вместе с сержантом Макухой – надорвалась техника, пришлось «приводить в чувство».

     Работу выполнили с оценкой «отлично». Так написал в наряде работодатель (распорядитель работ) капитан Леша».

     Лукавих Віктор Васильович, лейтенант Донецького полку ГО, у Чорнобильській зоні був з 22 червня по 28 липня 1986 року.

     «Тем, кто работал на станции и в 30-километровой зоне, сложнее, чем всем остальным. Им надо твердо верить, что они не получили предельно допустимые дозы облучения. А таких гарантий никто пока дать не может и не дает… Время выбрало нас и подвергло участников ликвидации последствий аварии радиационному облучению, и мы об этом знали, находясь в 30-км зоне:

Мы все здесь, в Чернобыле, получим свою дозу,

Отхватим мы по «двадцать», а может «пятьдесят»,

И все свои рентгены, записанные в книжки,

Как раны боевые, с собою увезем…»

     У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь представники найрізноманітніших професій: медичні працівники, пожежники, співробітники міліції, водії, будівельники.

     Ровенська Любов Петрівна, лікар-лаборант міської лікарні № 1, працювала в Поліському районі з 15 по 22 липня 1986 року. Їх бригада, що складалася з трьох осіб – водія, медсестри і лікаря, надавала медичну допомогу, об’їжджаючи навколишні села.

     «Привезли с собой респираторы, средства защиты, но местные власти, в лице председателей колхозов, запретили нам ими пользоваться. Обходились без средств защиты, вели обычную работу. Трудно было поверить в то, что радиация была огромной, не хотелось верить, вокруг были такие красивые места. Жители сел угощали нас фруктами, овощами, но мы ничего не ели. Они были заражены радиацией, мы их закапывали. Какими продуктами кормили нас, мы не знаем. Единственным средством профилактики был душ 2 раза в день.

     Уезжали из Полесья – никаких документов нам не выдавали. В 90-х годах поехали снова в Полесье – все данные (книги учета, регистрации) бесследно исчезли. Мы ходили по селам, обращались к председателям колхозов, жителям, «добывали доказательства» пребывания в зоне. С 90-го года почувствовала резкое ухудшение здоровья».

     Сидоренко Олена Петрівна, медсестра-анестезіолог міської лікарні № 1. Працювала у 30-кілометровій зоні, у Полісському районі з 21 по 27 травня 1986 року.

     «Уже по дороге в зону обнаружили, что у нас отсутствуют самые необходимые медикаменты. Было 2 ампулы йода на 100 человек, невозможно было даже всем сделать йодную сетку на щитовидке (радиация поражает прежде всего щитовидную железу). Таблетки йодистого калия отсутствовали, да мы их просто и не знали. Мы были совершенно безграмотны и беззащитны перед радиацией.

     На месте в Полесском районе была такая масса людей, что мы сутки ждали, куда нас распределят. Такое скопление народа было неоправданно, т. к. многие не были загружены работой. Много было совершенно молоденьких девушек и парней. Хотя, по правилам, люди моложе 40 лет не должны были быть на месте аварии. Вначале мы не понимали угрозы радиации. Любовались этим благодатным краем, даже вернувшись домой, не осознавали этой беды. Уровень радиации не знали. Как-то слышала разговор военных: «Все зашкаливает». С 1990 года резко ухудшилось здоровье».

     55 медичних працівників нашого міста працювали в зоні ЧАЕС. Вони контролювали стан здоров’я ліквідаторів, дорослих і особливо дітей, які проживали на забрудненій території, надавали медичну допомогу, контролювали рівень радіаційного забруднення продуктів харчування, овочів і фруктів, води, корму домашніх тварин.

     Гончарук Валентина Кононівна, працівник комбінату побутового обслуговування. У 30-ти кілометровій зоні працювала з 9 по 25 липня 1986 року.

     «Нас было 7 человек: 2 мужчины и 5 женщин. Село, где работали, было «Рудня вересня», так интересно называлось, здесь когда-то была база отдыха киностудии им. Довженко, а теперь «могильник». В этих домиках мы жили. Природа очень красивая. Вековые дубы, под которые на наших глазах сыпались, как роса, маленькие птенцы.

     Наша работа заключалась в дезактивации бригады монтажников, а их было 260 человек. Два раза в день они проходили санпост. Белье, мыло, мочалки было одноразовое. Белье сбрасывалось в урны, закапывалось в землю, сжигать было нельзя. Задача наша была достать дрова, топить почти сутки титаны, качать вручную горячую воду для мытья людей. Ходили по селу, собирали дрова, пилили, кололи, топили и все это мы делали по 14-16 часов в сутки без выходных. Но, несмотря на адский труд, мы работали очень добросовестно, иначе было нельзя. Тяжело было смотреть на людей, которые никогда не улыбались и не шутили, ибо время было такое.

     Вахту мы выполнили на «отлично». Несмотря на сегодняшнее горе и мои болезни, я горжусь, что хоть маленькая доля, вложенная в ликвидацию последствий аварии, – моя».

     Кожен четвертий пожежний Краматорська – учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Вахтовим методом вони в зоні протягом 10 років. Займалися дезактивацією доріг, будинків, різних споруд, доставляли в пожежних машинах чисту воду і безпосередньо займалися своєю прямою справою – боролися з виникаючими пожежами в спорожнілих селах 30-кілометрової зони, у м. Прип’ять, у лісах, гасили тліючі торфовища. Таких загорянь особливо багато було в літній жаркий час.

     72 водія з АТП-11477 брали участь в напруженій роботі зі спорудження «саркофага» над реактором 4-го енергоблоку. Слово «бетон» було тоді головним. Наші водії, як і ціла армія водіїв з інших міст, підвозили бетон. Спорудження «саркофага» тривало 206 діб, роботи велися вдень і вночі, кожні дві хвилини доставлявся бетон.

     У надвідповідальній операції «Укриття» – спорудженні «саркофага», брали участь високопрофесійні, досвідчені, талановиті монтажники і зварювальники ЗУ-113. Ними оброблено та змонтовано тисячі тонн металоконструкцій, спеціальних колон для стяжки «саркофага». За свою працю високих урядових нагород були удостоєні: Третяк Анатолій Іванович – Знаком Пошани, Гадючко Анатолій Якович – орденом Трудового Червоного Прапора, Мироненко Анатолій – орденом Дружби Народів.

     Значний внесок у ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській атомній станції внесли наші прославлені новокраматорці. Саме ними була створена дивовижна інженерна машина розгородження, серійний випуск якої почався ще в 1980 році. Відразу ж після аварії, з квітня 1986 року, новокраматорці під керівництвом провідного конструктора машини Галкова Віктора Григоровича приступили до її модифікації, виходячи з конкретної ситуації, що склалася в Чорнобилі. У короткі терміни машина була реконструйована і пристосована до роботи в зоні аварії. Три перші машини, що з’явилися в Чорнобилі, врятували не одне життя, вони працювали в зараженій зоні, знімаючи 30-сантиметровий шар «хворий» землі, розгрібали і ховали радіаційні відходи, сміття, валили заражені дерева і виконували інші складні операції.

     46 міліціонерів з Краматорська несли вахту в Чорнобильському районі. Роботи у них було більш ніж достатньо. В заборонену, закриту 30-кілометрову зону, де були десятки сіл, покинутих будинків, спорожніле місто Прип’ять, де все майно було залишено, кинулися любителі легкої наживи: злодії, мародери. Їхні злочинні дії припиняли співробітники міліції, серед яких був і оперуповноважений карного розшуку Прип’ятського МВВС, молодший лейтенант міліції, краматорчанин Сергій Анатолійович Новіков. Він проходив службу безпосередньо в зоні з 3 червня по 1 грудня 1986 року.

     Водії пасажирського АТП-11410 вивозили людей з небезпечної зони, доставляли «ліквідаторів» на різні об’єкти, на станцію і назад.

     Сьогодні очевидні згубні наслідки радіації: кожен другий «ліквідатор» – інвалід; тисячі дітей України, які проживають на забрудненій території, хворіють; десятки тисяч українців пішли з життя в результаті захворювань, пов’язаних з радіацією.

     Дай Бог людям України та всього світу ніколи не пережити ні ще одного Чорнобиля, ні чогось подібного.

     За матеріалами директора музею історії Краматорська Н.Є. Волошиної